«Шевченко – поет. Жіноча доля у творчості Шевченка (образ жінки - матері).» (Літературно-музична композиція)

І. У творчій спадщині Кобзаря особливе місце займає образ жінки – матері.

ІІ. У світовій літературі немає митця, який би з такою любов’ю і таким сумом оспівав жінку – матір, сестру, кохану, дружину, їхню жіночу недолю.

ІІІ. Рано втративши матір, яку «ще молодою у могилу нужда та праця положили»,  Т. Г. Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою ставиться до материнства. І це відбилося у його творчості.

Читець І:

На сторінках «Кобзаря»

Є найкращії перлинки:

То слова про тяжку долю,

Долю жінки – українки.

Ти убрав її квітками,

Ти умив її сльозами

І уславив всьому світу

Щонайкращими думками.

Чарівний дівочий образ:

Карі очі, стан тоненький,

Чорні брови, ясний погляд,

Сміх веселий, молоденький.

Образ матері святої,

Що дочку її єдину

Пан покриткою пускає,

Оддає в солдати сина.

І дівчину – сиротину –

Не словами, а сльозами

Батьку славний, незабутній,

Змалював ти перед нами.

І за те, аж  поки буде

Україна існувати

Не забудуть українці

Тебе, батьку, шанувати.

І. Для Шевченка жіноча недоля – це доля рідної матері, доля сестер – Катрі, Ярини, Марії, це трагічна доля його першої любові – Оксани Коваленко, це доля всіх нещасних жінок, «що німі на панщину ідуть».

ІІ. Шевченко гнівно виступив проти жіночого безправ’я, він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові.

ІІІ. Великий Шевченко провіщав, що гряде вже час, коли

… на оновленій землі врага не буде,супостата,

А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі.

Муза:

Кобзарем його ми звемо,

Так від роду і до роду:

Кожен вірш свій і поему

Він присвячував народу.

Слава:

Святу матір і дитину

Він прославив серцем чистим,

Всю осяяв Україну

Поглядом він променистим.

Перша муза:

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка – мати, вбита горем.

(звучить І купл. пісні «Пісня про Великого Кобзаря»)

(Музи відходять у глибину сцени. Виходять мати і малий Тарасик)

Мати:

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі змучені раби,

Не знаєм радісної днини.

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди – з краю в край –

                                                        Панує  рабство ненависне 

І на замученій землі

                                                               Згорьованій, сльозами злитій

О любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітне

Мене на довгій панській ниві?

(Лунає мелодія пісні «Зоре моя вечірняя…» Мати цілує Тараса і помалу йде за лаштунки).

Тарасик (дивиться їй у слід, потім переводить погляд у зал і говорить).

Там матір добрую мою

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми,

А ми малі були і голі,

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!... А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята…

(дивиться услід матері)

... Добре, мамо,

Що ти зарані спать лягла,

А то б ти Бога прокляла

За мій талан… (мелодія «Зоре моя»)

(Тарасик стоїть замучений, потім швидко йде зі сцени)

І. Нашого святого пророка і заступника породила українська жінка – кріпачка на ім’я Катерина. Вона обдарувала свого сина чутливим серцем і великою душею, та не встигла побачити його зросту.

         За віруванням наших предків душа материнська бачить з того світу поневіряння своєї дитини, мучиться і страждає разом з нею. Але в такому разі мати Тараса не раз відчувала й радість, коли слово її сина повертало до життя закам’янілі й омертвілі душі і колись, і нині живущих.

         Вірш Марії  Герман «Матері Шевченка»

ІІ.

Як би ти знала як твій син

І возвеличить, і освятить

Усе, чого торкнеться він,

Але найперше слово – «мати»!

І ти живеш в його словах,

Святая мати свого сина!

Бо колихала на руках

Майбутнє рідної Вкраїни.

В сльозах, в неволі, між рабів

Дала йому ти ум великий

І вільну думу, й гордий спів,

І правду божу сонцелику.

Крізь тьму віків у дикій млі

Освітить правду слово сина:

Найвища радість на землі –

У мирі мати і дитина!

ІІ: Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем творчості, а згустком крові, що запеклося в його серці. І дівчина – наймичка, і покритка, і вдова, і мати, що народила кріпака, - це символ долі всіх українок, які злилися в поезії Кобзаря у величний, багатостраждалий образ жінки – матері.

Муз. «Реве та стогне Дніпр широкий»

І: Гортаючи сторінки «Кобзаря», ми постійно зустрічаємо образ матерів. Різні це жінки: є серед них такі, що бажаючи тільки щастя дітям, дбають лише про матеріальний здобуток і готові заради цього загубити кохання («Мар’яна - черниця», «Тополя»). Є нещасні матері – покритки, котрі не в змозі пережити сором і гублять або себе, або своїх новонароджених дітей («Русалка», «Катерина»). Та подібних персонажів у поета Т. Г. Шевченка небагато. Переважають зовсім інші – зворушливі образи, жертовних у своїй любові жінок.

ІІ: І заради своїх дітей героїні великого Кобзаря спроможні на все. Для матері увесь світ зосереджується у дитині (згадаймо поему «Наймичка»). Шевченківська добра мати – будь то селянка (з поеми «Сова»), чи  княгиня (з поеми «Княжна») - хоче дати своїй дитині освіту. Так, княгиня для своєї доньки:                                                                   І   книжечок з кунштиками

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І богу молитись,

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити 

(уривок з поеми «Княжна»)

І: А неписьменна селянка теж хоче вчити свого сина:

День і ніч працювала вона, бідна вдова,

І синові за три копи жупанок купила

Щоб і воно, удовине, до школи ходило («Сова»)

(Муз. «Думи мої…» Виходить Муза і Слава. Муза одягнута в білу сукню з вишивкою на рукавах і на грудях, Слава одягнута в усе золотисте).

Муза:

Я залишаюсь вірною завжди тому,

Хто вірний і мені до смерті

Кого в дитинстві я собі візьму,

Того ніколи не втоплю у Леті.

Я – Муза, була вірною Шевченку,

Привела йому славу світову.

Життя зіграло з ним не одну сценку,

А славу залишило назавжди живу.

Слава:  Я, Слава, йшла до Шевченка вслід за Музою, возвеличувала його між людьми, доносила до них його твори. Я не змогла допомогти поету знайти щастя в особистому житті… Зате я зробила так, що його творчість стала відомою на увесь світ. Я зробила  його вічним.